Історія України

Петро Кралюк (нар. 1958 р.) – доктор філософських наук, професор, перший проректор Національного університету «Острозька академія». Є автором численних робіт з історії культури України, зокрема її філософської думки. Створив власну концепцію історії філософії України, яка різниться від загальноприйнятої. Відомий також своєю історичною публіцистикою на шпальтах газет «День», «Дзеркало тижня» та сайті радіо «Свобода». Його перу належить низка романів і повістей («Шестиднев», «Лицар і смерть», «Діоптра», «Віднайдення раю»). У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки П. Кралюка «Справжній Мазепа», «Козацька міфологія України: творці та епігони», «Богдан Хмельницький: легенда і людина», де він подає дещо незвичний погляд на роль елітарних верств та козацтва в історії України, а також «Ярослав Мудрий». У новій книзі П. Кралюка йдеться про непрості стосунки між українцями та їхніми предками й тюрками. Автор показує, що це були відносини між двома цивілізаціями (землеробською й кочовою), які часто мали конфронтаційний характер. Однак існувало й чимало прикладів «взаємодоповнення» та співробітництва. Звертається увага на історію відносин між слов’янським населенням нинішніх українських земель й аварами, булгарами, печенігами, половцями, торками, татарами, турками тощо. Особливо акцентується увага на стосунках між українським козацтвом, з одного боку, та Кримським ханством та Османською імперією, з другого. Показано, що в генезисі українського етносу помітну роль відіграли тюрки, а українська культура має чимало тюркських елементів.

Напевно, немає в українській історії особистості більш суперечливої, яка періодично викликає непримиренні дискусійні баталії в середовищі обивателів і знавців. Черговим приводом для такого сплеску стала свого часу книга Т. Таїрової-Яковлєвої «Іван Мазепа». Це документально обґрунтоване дослідження назвали «першою в Росії правдивою книгою про гетьмана Івана Мазепу». Не зрадник імперії і царя, а неординарна особистість, різнобічно обдарована, неабиякого розуму, сили духу та патріотичної самосвідомості. Ця книга – український переклад тієї самої, гучної, доопрацьований автором. Т. Таїрова-Яковлєва звертається до читача зі вступним словом, дещо за ці роки змінилося у самому «мазепознавстві» – деякі факти і констатації автором відкориговані й доповнені. Все це надає книзі ще більшої наукової цінності й глибини, відкриваючи нам все нового Мазепу…

Радій Радутний, український письменник, переважно фантаст та автор бойовиків, несподівано для всіх (можливо, й для себе також) спробував свої сили у новому жанрі й написав про людей, що потрапили у минуле. Перед вами «Потік» – третя книга із циклу «Темна синя вода». Перші дві – «Джерело» і «Ручай» – також вийшли у видавництві «Фоліо» у 2016-му та 2017 роках. Кілька мандрівників у часі, збірна команда з людей від ХІХ до ХХІІІ століття, продовжили свій шлях у минуле. Над кожним з героїв роману висить прокляття: всі вони мають загинути. Галину хочуть повісити, звинувативши у відьмацтві. Юрій, наш із вами сучасник, двічі мало не потрапив під колеса возів. Ігор, нащадок когось із нас, з ХХІІ століття, кілька разів мало не зловив кулю. Альберт, прибулець з іще більш далекого майбутнього, ризикує ще сильніше. Дотепер їм вдавалося ухилятися від ударів долі, але в ХVIIІ столітті багато вішали й довго не вагалися перед тим, як пустити кулю. Цей час багатий на небезпеки, але багатий ще й на цікаві зустрічі. Саме у ХVIIІ столітті живе один з найвідоміших українських філософів, і якраз його планують використати герої задля своєї мети, а мета досить амбітна – вони прагнуть внести зміни в історію України, причому на самому її початку…

У новій книжці телеведучого, журналіста Hromadske.TV, доктора історичних наук Данила Яневського розповідається про те, що відбувалося на землі, яка зараз називається Україною, починаючи з середини Х ст. до об’єднання 1386 року Королівства Польського та Великого князівства Литовського (до складу якого входила сучасна Правобережна Україна), а потім – до ліквідації полкової системи Гетьманщини та утворення 1781 року Київського намісництва, яке охоплювало всю територію сучасної України від Дніпра до Збруча. У книжці автор висловлює свій власний погляд на історію України і підкреслює, що історія Русі/України – це складова історії країн Центральної та Східної Європи.

У новій книжці заслуженого журналіста України, доктора історичних наук Данила Яневського продовжується розповідь про події, що відбувалися на території сучасної України після її окупації Російською імперією та монархією Габсбургів у 1781–1914 роках. В основу цієї розповіді покладені узагальнені висновки білоруських, литовських, польських та українських науковців, які показали, що уніфікаційна політика російських окупантів була спрямована на знищення культурної, національної, релігійної, мовної ідентичності окупованих народів, тоді як на землях, які опинилися під австрійською владою, відбувався соціальний, економічний, політичний, культурний розвиток населення. Але завжди були вільні та небайдужі люди, які у різні часи намагалися зробити Україну «ідеальною» правовою державою для всіх народів, що її населяли.

Українці різних національностей та віросповідань дали світові безліч діячів, імена яких вписані до духовних, інтелектуальних, військових, спортивних, промислових, мистецьких та інших Пантеонів різних держав. Ці люди, розсіяні долею до різних частин нашої Отчизни, лише упродовж останніх трьох століть створили умови для всебічного розвитку народу. Вони надали впізнаваних рис українським містам: заснували університети, школи, театри, фінансові установи. Фактично, «канонізували» українську мову серед інтелектуалів: переклали Святе Письмо, почали писати художні твори народною мовою, робити наукові розвідки. Крім того, стали піонерами у розвитку інфраструктури: шляхи, залізничні станції, порти, якими й досі послуговуємося, – заслуга саме цих «божевільних».

Українці різних національностей та віросповідань дали світові безліч діячів, імена яких вписані до духовних, інтелектуальних, військових, спортивних, промислових, мистецьких та інших Пантеонів різних держав. Ці люди, розсіяні долею до різних частин нашої Отчизни, лише упродовж останніх трьох століть створили умови для всебічного розвитку народу. Вони надали впізнаваних рис українським містам: заснували університети, школи, театри, фінансові установи. Фактично, «канонізували» українську мову серед інтелектуалів: переклали Святе Письмо, почали писати художні твори народною мовою, робити наукові розвідки. Крім того, стали піонерами у розвитку інфраструктури: шляхи, залізничні станції, порти, якими й досі послуговуємося, – заслуга саме цих «божевільних».

В історії Київської Русі 988 рік став визначальним. У цьому році великий князь Володимир Святославич хрестив киян. Він поклав початок подальшому і всеосяжному процесу християнізації всіх земель Русі. З прийняттям християнства також пов'язана поява слов'янського письма, богослужбових християнських книг, народження системи освіти; починає розвиватися архітектура, іконопис, література й духовна музика, тобто відбувається становлення традиційної культури Русі. З цього часу Київська Русь як рівноправний партнер входить в коло християнських держав Європи.

Історія України схожа на мапу, яка містить безліч білих плям. І це не простий збіг обставин, а результат цілеспрямованої державної політики. Протягом століть над тими плямами дбайливо працювали сотні різних людей, найнятих владою метрополій. Ці творці міфів і фейків зробили все для того, щоб наша історія, як і сама Україна, постала перед нащадками у світлі, вигідному для тих, хто намагався асимілювати спадок Київської Русі. Проте час завжди розставляє все по своїх місцях. Тож у цьому виданні ми спробували зібрати події, які сформували ту Україну, котру ми знаємо зараз, і які сприятимуть її розвиткові й надалі. Ми намагалися зосередитися на позитивних подіях української історії, умовно кажучи, на перемогах. Досить довго експлуатувався образ нашої країни як безпорадної жертви, яка постійно страждає, співає сумних пісень і не здатна протистояти зовнішньому тиску. Але заглиблення в реальну історію України доводить, що це не так. Голос минулого промовляє до нас із десятків літописів, документів та історичних розвідок. Відчайдушні герої, незламні воїни, талановиті творці, видатні політичні діячі, геніальні філософи та науковці – ось хто творив історію нашої країни. І, звичайно, треба, щоб про них та їхні досягнення дізналось якомога більше наших громадян. Ця книга є спробою об'єднати під однією обкладинкою найвагоміші моменти нашої історичної спадщини і продемонструвати, що, попри все, Україна пам'ятає своє минуле і має намір, враховуючи свій багатющий історичний досвід, будувати власне щасливе майбутнє.

Роман Іваничук (1929—2016) – відомий український письменник, лауреат багатьох літературних премій, серед яких Національна премія України ім. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти історичних романів, якими письменник заповнював білі плями в нашій історії. «Орда» (1992) Романа Іваничука – це книга-сповідь, книга-одкровення, книга-пошук. Чернець Єпіфаній переживає важку особисту психологічну драму: він став німим свідком знищення царем Петром І славної козацької столиці – Батурина. На його очах живцем спалювали людей, катували дітей, знищували храм… а він навіть не кинувся нікого рятувати, заклякнувши на місці поряд зі зрадниками та ворогами. Бажання розкаяння та спокути цього гріха супроводжує Єпіфанія протягом усього його життя. Зображаючи історичні постаті мазепинської доби в історії України, Роман Іваничук глибоко розкриває причини занепаду національної самосвідомості українців, які перегукуються з історією сучасної України.

Роман Іваничук (1929–2016) – відомий український письменник, лауреат багатьох літературних премій, серед яких Національна премія України ім. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти історичних романів, якими письменник заповнював білі плями в нашій історії. Роман «Бо війна – війною…» (1989) – це розповідь про складний життєвий шлях галичанина, якому довелося пройти через Першу світову війну, еміґрацію, повернення на Україну і репресії 1930-х років. Широта подій, зображених Р. Іваничуком, захоплює – від натуралістичних картин Першої світової, польсько-української війни 1918–1919 років до виживання українських еміґрантів за кордоном. Письменник змальовує останні дні життя і смерть Івана Франка; на сторінках роману постають Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Степан Рудницький, Олександр Олесь та інші представники цвіту української нації; а також оживає побачена очима першопрохідців краса Північного полюсу.

Роман «Святополк ІІ Ізяславович» розповідає про події, що відбувалися на землях Русі та у столиці її Києві наприкінці ХІ – початку ХІІ століть. Князь Святополк, пізніше викинутий з аналів історії, і згадуваний одним-двома абзацами у джерелах, насправді був однією з визначних особистостей у становленні нашої державності. Він був ініціатором проведення Першого з’їзду князів, який створив цілу систему перепон від набігів половців і зрештою припинив їх. Святополк ІІ сприяв піднесенню Печерського монастиря, появі видатних ченців: Нестора Літописця, Аліпія Іконописця, Агапіта лікаря та інших. При цьому князі було закладено підвалини Пантеону Руських Святих та збудовано Михайлівський Золотоверхий монастир. Про ці та інші події, про постійну боротьбу за владу, про підступність і кохання, про дипломатію і торгівлю, про війну і мир, про життя Києва на помежжі двох століть в романі Сергія Грабаря «Святополк ІІ Ізяславович».

Усі сучасники Богуна відзначали його розум, хитрість, хоробрість і талант полководця. Він відмовився від реєстрового чину і маєтків, які обіцяли йому поляки, і підтримав визвольну війну українського народу проти Польщі (1648–1657) з першого дня повстання. Саме в цій війні командир Вінницького полку полковник Богун став легендою за життя. Після смерті Богдана Хмельницького один із лідерів угруповання «старшин-державників», що не бажав ні підданства московського, ні підданства польського, ні підданства турецького чи шведського, а аж до своєї смерті прагнув творення самостійної Козацької держави. Іван Богун – мудрий полководець, відважний козак та легендарна особистість, яка прикрашає своєю могутньою постаттю сторінки історії України.

«Невиправдані надії» – шоста книга «Галицької саги» – охоплює події перших років Другої світової війни, коли в українців ще жевріли несміливі надії на те, що хтось інший принесе їм визволення: у 1939 році квітами зустрічали Червону армію – визволительку від польського гніту, а вже через два роки спекатися від неї сподівалися за допомогою німецького вермахту. Але перші принесли нові порядки, колективізацію, виселення до Сибіру всіх незгодних, а другі невдовзі після «визволення» дали українцям зрозуміти, що цілком обійдуться й без них. Українська земля була поділена на Райхскомісаріат, Генерал-губернаторство та Трансністрію між Німеччиною, Румунією та Угорщиною; українців почали масово вивозити на роботу до Німеччини; у містах повсюдно створювались єврейські ґетто… Навіть у такий складний для України час не вмовкали суперечки між старими членами ОУН під приводом Андрія Мельника та «молоддю» Степана Бандери, що іноді переростали у збройні сутички. Не лишилися осторонь цих подій і жителі й вихідці з галицького села Перетин…

З 1919 р. українські землі склали майже третину всієї площі Польщі. Національні меншини, в тому числі 5,6 млн українців, також становили приблизно третину з 27 млн населення країни. Україна та українці стали для Польщі новим джерелом сировини і дешевої робочої сили, що й зумовило загострення зовнішніх і внутрішніх протиріч. Книга докладно описує політику польського уряду – суцільна полонізація, позбавлення прав на свою мову та культуру, стримування розвитку економіки – і відчайдушну боротьбу кращих синів України за збереження самобутності нації.

Польсько-радянська війна 1919–1921 років – один із тривалих етапів Громадянської війни в Росії. Це була боротьба новопосталих держав – радянських республік, Української і Білоруської Народної Республік, та Польщі – за незалежність і кордони, боротьба, тісно пов’язана з національно-визвольними рухами у сусідніх країнах. Український театр бойових дій став одним з основних у цій війні, результати якої у значній мірі вирішили долю українських земель майже на два десятиліття уперед. Ця книга має на меті пролити світло на витоки цієї війни, її перебіг та результати.

На початку 90-х років ХХ ст. сталася подія, що кардинально змінила хід світової історії – розпався Радянський Союз і на політичній карті світу з’явилася низка нових самостійних держав, однією з яких й була Україна. Які події передували цьому розпаду, яку роль зіграли «перебудова», «гласність» та «демократізація», якими були перші кроки національного відродження, як ставала на ноги народна опозиція комуністичній владі та яким був шлях утвердження державного суверенітету, що став каталізатором розвалу СРСР? Розповідь зупиняється напередодні серпневого путчу 1991 року… Ця книга не тільки для істориків, політиків чи журналістів, вона адресована усім читачам, які бажають зрозуміти як і чому виникла на політичній карті світу Незалежна українська держава, дізнатися, що реально відбувалось за лаштунками динамічних та драматичних подій 1985–1991 років.

Детальний та обґрунтований аналіз подій та процесів, що відбувалися в останні чотири місяці формального існування радянської імперії; ретельне вивчення механізму, специфіки та наслідків трансформаційних змін на фінішному етапі доби перебудови (серпень – грудень 1991 р.); з'ясування місця та ролі України у цих карколомних суспільних перетвореннях набувають напередодні 30-ї річниці проголошення незалежності особливої актуальності й неабиякої ваги та значення. Події в Ново-Огарьово – це справжній політичний детектив, підводні течії якого невідомі донині. Серпневий заколот, трансформація «комуністичного заповідника», феномен Біловезької Пущі і крах СРСР. Все це – в історичному дослідженні, яке буде цікавим не тільки спеціалістам, політикам чи журналістам, а й усім читачам, які бажають зрозуміти, як і чому виникла на політичній карті світу Незалежна українська держава, дізнатися, що реально відбувалось за лаштунками динамічних та драматичних подій 1985–1991 років.

П’ята книга серії «Проект “Україна”: Архітектори, виконроби, робітники» містить унікальні для україномовного середовища тексти з історії і ритуалів «вільних каменярів». Автор першого тексту – Андрій Красножон – історик, археолог, дослідник середньовічної фортифікації Північно-Західного Причорномор’я, а також неперевершений знавець Одеси. Андрій Красножон розкриває масонство як професійний археолог – шар за шаром, крок за кроком, без захоплених містичних інтерпретацій. Як справжній історик він з’ясовує як, хто, коли та головне – навіщо винайшов масонський ритуал у тому вигляді, в якому він, за словами історика, існує до сьогодні. У другій частині Костянтин Скопцов, блискучий мистець, пропонує своє бачення містерій всіх ступенів Стародавнього та Прийнятого Шотландського Обряду. Автор розглядає символіку 33-х градусів СПШУ в їх первозданній чистоті через призму стародавніх філософських течій – кабали, алхімії, окремих сакральних текстів античності та середньовіччя.

Ця книга – роздуми істориків Львова, Івано-Франківська, Рівного, Луцька про суспільно-політичне й культурно-освітнє життя Галичини і Волині між двома світовими війнами, під польською займанщиною, в часи українсько-польських протистоянь – від війни 1918–1919 років до Волинської трагедії 1943-го, в ході яких гинули як поляки, так і українці. Основним напрямом національної політики Другої Речі Посполитої стало забезпечення територіальної цілісності відродженої держави з кордоном по Збручу. Варшава організовувала репресії проти націоналістичних сил, а також прагнула перевести на рейки угодовства легальні українські політичні сили. Влада не лише надавала переваги полонофільським угрупованням, але й штучно формувала прихильну до Польщі національну свідомість серед бойків, лемків, гуцулів, поліщуків, а через систему освіти та культури намагалася реалізувати політику національної чи державної асиміляції. У зв’язку з цим українські громадські діячі, Греко-католицька церква змушені були cтворити недержавні школи, культурні та наукові товариства, кооперативи, які підтримували населення матеріально і духовно.