Історія України

Том, який ви тримаєте в руках, є продовженням тритомника «Проект „Україна“: Архітектори, виконроби, робітники». Він містить унікальні для україномовного середовища тексти, написані в різні роки та в різних країнах тими, хто називає себе «вільними мулярами». Різні за обсягом та присвячені різним темам, вони дають якщо не цілісне, то, бодай, деяке уявлення про те, що обговорюється за щільно закритими дверима масонських храмів у Сполучених Штатах Америки, Італії, Польщі, Великій Британії, Ізраїлі, Туреччині, Угорщині, Франції, Україні та в інших країнах. Пізнати масонський, як і будьякий інший світ можна тільки «зсередини», тож наведені тексти є лише дрібними крихтами величезного пазлу, абрис якого хіба починає ледь-ледь проявлятися крізь морок невігластва, неуцтва, ненависті, упереджень, якими переповнений морок буденного світу.

1618 рік. Польський королевич Владислав Ваза здійснив спробу захопити московський престол. Не маючи для цього необхідних сил, поляки звернулися по допомогу до запорозьких козаків. За участь у військовій кампанії запорожці висунули низку умов. Польща погодилася з ними, й вже літом 1618 року двадцятитисячне козацьке військо вирушило у землі Московського царства. Очолив похід Петро Конашевич Сагайдачний, талановитий і успішний полководець. Козацькі загони вихорем пронеслися московськими землями, захоплюючи одне місто за одним, і на початку осені дісталися Москви. Але штурм столиці так і не відбувся, кампанія завершилася Деулинським перемир’ям. Сагайдачний із своїм військом прийшов у Київ, де його проголосили гетьманом.

Якщо спитати в пересічної людини, що вона знає про українсько-російське зближення 1653—1655 рр., то після того, як буде названо ім’я Богдана Хмельницького (зазвичай перша асоціація), одразу ж прозвучить: «Переяславська рада». Насправді все не так просто. Протягом 1653—1655 років відбулося чимало подій, і Переяславська рада 1654 року не перша і аж ніяк не найголовніша з них. Утім в історії України, напевно, немає більш суперечливої в оцінках істориків події, ніж українсько-російський союз 1653—1655 рр. Ще М. С. Грушевський слушно зауважував, що ніхто ні тоді, в XVII столітті, ні пізніше й гадки не мав про те, якого значення набуде з часом ця подія для України…

Наймасштабнішою битвою періоду Української національно-визвольної війни 1648 – 1654 років була битва під Берестечком, де в бою зіткнулися, з одного боку, козацько-селянське військо Богдана Хмельницького, його союзники кримські татари та військо Речі Посполитої – з іншого. Катастрофа під Берестечком стала останньою краплею, що переповнила чашу українсько-польської боротьби і зробила неможливим подальше спільне існування шляхетської Польщі та козацької України в єдиній державі. Після цього громадянська війна, що формально тривала в одній країні – Речі Посполитій, остаточно переростає в українсько-польську війну.

Роки нестримною ходою продовжують свій рух, усе далі й далі відкидаючи нас у часі від подій початку XX сторіччя, коли у полум’ї революції народжувалась Українська Народна Республіка. Народжувалась, щоб усього лиш на коротку мить посіяти в серцях справжніх українців надію на відродження колишньої величі козацької Гетьманщини, вчинити відчайдушну спробу продемонструвати світові, що Україна є самостійною державою. У нашій книзі мова піде про знаменитий за своєю трагічністю і героїзмом бій під Крутами. Не буде перебільшенням сказати, що цей бій, а також значення, яке він мав у боротьбі за незалежність України, посідають одне з чільних місць у новітній історії Української держави.

Окрім політичної еліти, діячів науки й мистецтва, залишалася в українців ще одна цитадель, яка стояла на сторожі самобутності нашої культури й зірко охороняла цілісність української нації. Такою цитаделлю була православна християнська віра. Вона, в цілому не надто відрізняючись від канонів католицької церкви, несла в собі ту іскру, що не давала згаснути багаттю культурної самобутності українців. Підтримувала в них бажання залишитись незалежними і не розчинитися в бурхливому океані тотального сполячення. І саме цей, останній оплот українства опинився під загрозою наприкінці XVI сторіччя, коли Річ Посполита, спрямована рукою Ватикану, оприлюднила проект злуки католицької і православної церков, який був реалізований 1596 року у Бресті й отримав назву Брестської (Берестейської) унії.

Дослідження істориків Дмитра Табачника та Віктора Волкова присвячене одному з найбільш резонансних політичних замахів ХХ сторіччя – вбивству колишнього голови Директорії УНР Симона Петлюри. Воно досі викликає суперечки: чи був убивця головного отамана Шолом Шварцбард месником-одинаком, чи за ним стояли радянські спецслужби? Залучаючи велику кількість архівних документів, свідчень сучасників подій, праць зарубіжних та діаспорних істориків, автори ретельно аналізують різні версії щодо терористичного акту, судовий процес, який став одним із найвідоміших в історії права, а також безпосередньо пов’язане з ним питання про відповідальність петлюрівського уряду за масові єврейські погроми.

Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка (1591—1596 рр.) залишили яскравий слід в історії козацтва. Вони завершили перше сторіччя його розвитку й розпочали нове, XVII ст., яке цілком правомірно можна назвати козацьким сторіччям історії України. З кінця XV ст. (саме цього часу сягає перша згадка про козаків) козацтво перетворилося з дрібних ватаг степових авантюристів-одинаків на окреме військове угруповання, яке налічувало тисячі людей і мало власні, не залежні від держави, збройні сили. Війни кінця XVI ст. стали демонстрацією сил і можливостей козацтва, його все зростаючого військового, організаційного, політичного й соціального потенціалу. Вони поклали початок історії боротьби козацтва за свої права, і тому саме від них ведуть відлік усіх козацьких повстань і війн проти Польщі, які завершилися бурхливими подіями часів Хмельниччини.

Селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти, що отримало назву Коліївщина, стало найвищим злетом українського національно-визвольного руху в XVIII столітті. Колії (так називали повстанців) виступали не тільки проти феодального, національного та релігійного поневолення, їхньою головною метою було відновлення незалежної Української держави – Гетьманщини.

Походи 1648 р. Богдана Хмельницького, та особливо його перемоги під Жовтими водами та Корсунем, створили умови для формування самостійної Української держави – Гетьманщини. Перемога під Зборовом примусила поляків підтвердити старовинні права українського козацтва і таким чином заклала підвалини української державності. Однак поразка під Берестечком і наступні тяжкі битви з польським коронним військом довели неможливість збереження Української держави тільки силами українців, що й призвело до рішення, яке було прийняте 8 січня 1654 року на Переяславській Раді, про підписання договору між Україною та Росією.

Походи турецької армії та її союзників на Правобережжя і до Чигирина, а також битви, які відбулися в межах тієї операції османського війська, дістали назву Чигиринських походів 1677–1678 років. У цій книжці нами, на основі історичних джерел та робіт українських і закордонних вчених, зроблена спроба висвітлити Чигиринські походи, що, злившись із сірою стрічкою української Руїни, протягом тривалого часу залишалися поза увагою української історичної науки й освітлювалися головним чином російськими вченими. Ці походи, безперечно, заслуговують на те, щоб згадка про них жила в народній пам’яті.

XVII сторіччя. Кінець Хмельниччини. Україна зазнала чи не найтяжчих часів: тривала боротьба за вплив на неї між Річчю Посполитою і Московським царством, панував розбрат, запеклі суперечки серед козацької верхівки Війська Запорозького. Україна фактично розпалася на дві частини – Правобережну і Лівобережну. Остаточний розкол країни закріпила Чорна рада, яка відбулася у червні 1663 року в Ніжині і знаменувала початок занепаду Гетьманщини, держави, створеної Богданом Хмельницьким.

Богдан Хмельницький був не першим, хто розпочав боротьбу за свободу України. Але саме йому вдалося створити боєздатну армію, сформувати систему гетьманської влади і почати розбудовувати державу. Завдяки діяльності Хмельницького майже все українство, незважаючи на станові інтереси, виступило єдиною як ніколи силою в боротьбі за національне визволення. І хоча Великому Гетьманові не все вдалося зробити для збереження державності, його діяльність не тільки визначила долю самої України, а й відчутно вплинула на тогочасне європейське політичне життя.

Що наше життя? Гра!.. Для одних – карколомна шахова партія, для інших – протиборство держав і князівств, владних осіб та спадкоємців величезних станів, католиків та православних. Настав час розпочинати чергову партію. У великій грі життями, немов живі шахові фігури, зійшлися князі Василь-Костянтин Острозький і Дмитро Сангушко, княгині Беата Костелецька-Острозька і Гальшка Острозька, очільники перших козацьких повстань Криштоф Косинський і Северин Наливайко зі своїм братом Дем’яном, королі Стефан Баторій і Сигізмунд ІІІ Ваза, королева Анна Ягеллонка, полководець Станіслав Жолкевський.

Том, який ви тримаєте в руках, є продовженням тритомника «Проект „Україна“: Архітектори, виконроби, робітники». Він містить унікальні для україномовного середовища тексти, написані в різні роки та в різних країнах тими, хто називає себе «вільними мулярами». Різні за обсягом та присвячені різним темам, вони дають якщо не цілісне, то, бодай, деяке уявлення про те, що обговорюється за щільно закритими дверима масонських храмів у Сполучених Штатах Америки, Італії, Польщі, Великій Британії, Ізраїлі, Туреччині, Угорщині, Франції, Україні та в інших країнах. Пізнати масонський, як і будьякий інший світ можна тільки «зсередини», тож наведені тексти є лише дрібними крихтами величезного пазлу, абрис якого хіба починає ледь-ледь проявлятися крізь морок невігластва, неуцтва, ненависті, упереджень, якими переповнений морок буденного світу.

Що нам відомо про сподвижників Богдана Хмельницького? Про людей, котрі пов'язали власну долю з боротьбою славного гетьмана? Ким вони були, як жили, що залишили по собі? Як не сумно це розуміти, але про Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса і багатьох інших відомо значно менше, ніж заслуговують ці люди за свої життя, що вони їх поклали на олтар служіння Батьківщині. Герой твору Юрія Сороки, полковник кальницький, вінницький і подільский, а пізніше й наказний гетьман Іван Богун є чи не найяскравішою постаттю в плеяді полковників Хмельницького. Чи таким він був, яким дозволив собі зобразити його автор? Чи зміг він показати його так, як того заслуговує славетний український лицар? Залишимо це на суд читача, якого на сторінках цієї книжки чекають буревії і бойовища України XVII сторіччя…

Що нам відомо про сподвижників Богдана Хмельницького? Про людей, котрі пов'язали власну долю з боротьбою славного гетьмана? Ким вони були, як жили, що залишили по собі? Як не сумно це розуміти, але про Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса і багатьох інших відомо значно менше, ніж заслуговують ці люди за свої життя, що вони їх поклали на олтар служіння Батьківщині. Герой твору Юрія Сороки, полковник кальницький, вінницький і подільский, а пізніше й наказний гетьман Іван Богун є чи не найяскравішою постаттю в плеяді полковників Хмельницького. Чи таким він був, яким дозволив собі зобразити його автор? Чи зміг він показати його так, як того заслуговує славетний український лицар? Залишимо це на суд читача, якого на сторінках цієї книжки чекають буревії і бойовища України XVII сторіччя…

Можливо, через років 20 події, пережиті Україною у 2014–2016 роках, сприйматимуться не як низка випробувань, а як початок нової епохи. Один з ключових діячів цього періоду – глава Адміністрації Президента України Борис Ложкін розповідає у цій книжці про те, як будувалася нова українська держава, вільна від спадщини радянської влади і панування олігархів. «Четверта республіка» – книжка про повернення України до європейської сім’ї народів, про те, що вже зроблено, і про те, що доведеться ще зробити.

Роман «Фатальна помилка» присвячено 355-й річниці Конотопської битви та трагічній загибелі полковника Юрія Немирича – мрійника, романтика, авантюриста, українського інтелектуала XVII століття, відомого благодійника, адепта європейського вибору. Адже ще 355 років тому Україна мала цілком реальний шанс стати справжньою, як для XVII століття, європейською державою – незалежною, міцною і прогресивною. Державою православною, але без несамовитої азійської дикості Московського царства, з модерновою системою державного управління – на відміну від Речі Посполитої, де сейм міг обрати слабкого безвільного короля і де час від часу наставали періоди безкоролів’я. Проте скористатися такою історичною можливістю не вдалося…